Один і той же сон

Інколи мені сниться один і той самий сон. Листопад минулого року і все знову починається. Як тоді. Зміна курсу і абсолютна байдужість до людей. Замішані шалені гроші і політичні інтереси однієї людини. Постійний поспіх. Страх лягати спати, бо що буде завтра? Безліч відкритих вкладок на планшеті. Одні новини і Фейсбук. Ми навчились жити. Ох, як же нас навчили тоді жити! Я не могла більше слухати новин. Як же я мріяла, щоб все це завершилось так само швидко і раптово, як і почалось. Та боротьба тривала. Ніхто не збирався поступатися. Ми навчились перевіряти кожну новину, кожне слово. Ми нарешті зрозуміли, хто є хто, і остаточно заплутались, де друг, а де ворог. Ці протиріччя переплелись так тісно, що вже не розплутати. Ось так і прокидаюся. Довго увідомлюю, що вже все. Того, що було, вже нема. А все одно стає страшно. І починаю прокручувати все це знову і знову.
Найстрашнішим був лютий. Гриміло всюди. На Майдані, у Львові, в Україні, в кожній українській душі. Здригались від кожного звуку, від кожного поштовху і дзвінка. Ану ж – програли… Лише від думки ставало моторошно і хотілося забитись кудись і не виходити.
Та найгірше було потім. Ейфорії від повалення режиму не було. Була порожнеча і повний відчай. Було чути плач і жахливі мурашки бігали по тілу. Від цього не сховаєшся. Від цього не втечеш. Безліч загиблих. Їхні обличчя і історії миготять перед очима. Сльози на очах рідних. Яка там слава, коли Його нема.
Безвихідь і апатія. Постреволюційний синдром. А тут ніж в спину. І коротке слово – війна. Попадає в саме серце. Люди, майте совість, ми ще загиблих не поховали… Совісті нема.
Там готові вбити в сотні, а то й тисячі разів більше. Байдуже на все. Людське? Нічого людського. Нахабність, байдужість, егоцентризм.
Заледве пережили одну навалу. Мало ми, мабуть, ще страждали і боролись. Росія, як шкідник, лізе в інші щілини. І знову байдужість і егоцентризм. Інколи задумуюсь, чому в нам нема Великої української стіни. Десь там на Сході. Замість кордону. Щастя було б.
Так і живемо. Вд одного псевдореферендума до іншого. Від одної навали до наступної. Як тут розвиватись? Як будувати країну, про яку ми стільки століть мріяли? Невже ми не маємо права на таке маленьке задоволення? Не щастить нам з географією. Все якось раптово йде шкереберть. А нам розгрібай. Якщо хтось хоче в Америку, то всіма правдами і неправдами намагається виробити зелену карту. Якщо – в Європу, то шенген візу. Чому, коли українці хочуть в Росію, то обов’язково Росія має йти до нас?!
Як же хочеться кинути все. Слухати музику, пити каву і ніколи більше не плакати.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s