Ми і далі сміємося

А мені цікаво, як от воно, жити в нормальній країні? Там, де людей не цікавить, загальнодержавні справи. Їх цікавить, яка виставка проходить сьогодні в їхньому містечку. Дивно якось, правда ж?
Ми, журналісти, часто дивуємося, чому всі проекти, які стовідсотково діють в Європі, у нас приречені на провал. Вже за стільки років життя в Україні перестаєш дивуватися. І поки українці жартують з “тупих америкосів”, про нас можна писати величезну книгу “тільки у нас…”.
Це мало б бути щось смішне, але які ж тут жарти. Чи, може, сміх крізь сльози теж підходить?
Ми 23 роки сміялися з дурних політиків, але вони робили це майстерніше. Адже обкрадати з року в рік все більше і більше величезну країну із ще більшим потенціалом – це просто мистецтво. Ми впадаємо в крайнощі. То одні, то інші. Ми або недооцінюємо ворога, або занадто його боїмося. Ми любимо спати і часто копирсаємося в землі, щоб прогодувати своїх тиранів.
Нам потрібен диктатор, бо інакше треба було б думати. А краще нехай це робить хтось за нас.
Нам всі все винні. Ми живемо погано, бо хтось нам щось не зробив. У нас сотні відмазок. І тисячі слів “бо”. Ми до кісток спокійні, терплячі і нам легше просто промовчати. Ми не знаємо, до чого може привести це мовчання. А потім плачемо, чому нас ніхто не сприймає серйозно і хто нам в цьому винен. Так і живемо.
Ми бачимо так багато фактів корупції, але нам досі ліньки встати з дивану. Взагалі наша диванна сотня експертів – дуже чисельна і завжди знає все краще за всіх.
Ми завжди ненавидимо владу. Нам байдуже, яка вона і що робить. Це ж треба більше подумати чи щось проаналізувати. Може, влада інколи і робить щось добре. Ми просто її ненавидимо. А, може, десь всередині душі заздримо?
В нас той, хто багатий, – завжди буде ворогом. Не важливо, як і чим зароблені ці гроші. Ти багатий, тому більшість населення тебе ненавидить. Змирися.

Але ми так мріємо про середніх клас. Щось таке, чого ми не знаємо, але про що чули і що дуже хочемо. Як виглядає той середніх клас, насправді, ніхто добре і не знає. Але то ж треба, то ж так має бути.
Ми завжди жаліємося. Нам завжди все не так і хочеться ще. Нам здається, що десь там в Америці люди живуть у казці. А ми тут мучимось і ледве виживаємо.
А ще ми мріємо про Європу. Таку близьку, але водночас таку недоступну. Вона за великим муром і довгою чергою за візою.
Ми завжди на щось чекаємо. Століттями. Цікаво, що б сказали нам великі київські князі? Княгиня Ольга, Володимр Великий чи Ярослав Мудрий. Вони б певне з болем дивилися на те, у що перетворилася могутня Київська Русь.
Але ми далі продовжуємо сміятися над політиками і заздрити американцям, які чомусь живуть у казці.
А десь там далеко тихо плаче Княгиня Ольга, Володимир Великий і Ярослав Мудрий.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s